Самореалізація Марини Пеікрішвілі

Розмір тексту:

«Не треба ставитись до себе як до «інваліда».

Сприймайте себе, вірте у свої сили та можливості та не чекайте ідеальних умов – просто живіть!»Сьогодні ми познайомимо вас з Marina Peikrishvili — власницею салону краси Elegant Lashes у Кривому Розі та багатодітною мамою.

Марина має травму у поперековому відділі, але вона не заважає жінці жити на повну. Про те, як Марина створила свій салон краси, упередження лікарів щодо її вагітності та доступність Кривого Рогу читайте у нашому матеріалі, створеному у рамках проєкту «ІнваФішки – Від дому до культури!» за підтримки Український культурний фонд.

Розкажіть про свій шлях професійного становлення у beauty сфері.

Я захопилась нарощуванням вій. У якийсь момент мені захотілось розвитку та подальших кроків. Поступово у мене сформувалась велика клієнтська база. Взагалі, я вважаю, що вищий пілотаж майстерності, коли клієнт стає твоїм другом. Так сталось і в мене. Потім я вже не могла фізично обслуговувати усіх бажаючих, хто приходив до мене на нарощування вій. Через чотири роки постійної практики, я поступово почала займатись навчанням інших та вирішила створити власний салон краси. Я хотіла створити не просто салон краси чи гарне приміщення, а жіночий клуб, щоб кожна жінка могла там перезавантажитись та поспілкуватись у жіночому колі. Коли я відкрила салон, то стала директором, але люди цього не відчували. Я могла просто зробити каву клієнтці, поки усі майстри були зайняті. Я не бачила у таких вчинках чогось надзвичайного. Але на жаль, через пандемію коронавірусу та третю вагітність, весною я закрила свій салон. Закриття салону я сприймаю не як крок назад, а як крок до подальшого розвитку. В один момент я навіть перегоріла, тому зараз потребую перезавантаження, щоб розуміти, куди рухатись далі.

З якими бар’єрами Ви стикались, коли відкривали салон?

У цілому це були технічні моменти. У Кривому Розі орендувати доступне приміщення – це труба. У моєму салоні були сходи, але мені завжди допомагали підійматись. Я усіляко намагалась зробити всередині приміщення доступним для матусь з колясками та людей з інвалідністю. Ми зробили внутрішнє перепланування, розширили дамську кімнату, поставили двері-купе, тому будь-хто міг до нас заїхати.

А хто Вас підтримував у процесі відкриття салону?

Найголовніша людина, яка мене надихала та підтримувала – мій чоловік. Він, до речі, допомагав робити ремонт у салоні.

Щоб Ви порадили людям з інвалідністю, які мріють відкрити свою справу?

Не обмежуйте себе у мріях. Немає проблем, які неможливо вирішити. І звісно, будьте працелюбними. Я із звичайної родини, мені ніхто не допомагав ззовні, я завжди працювала зранку до вечора, тому нічого з неба до мене не впало. Це величезна праця. Відкрити свою справу – це тільки початок. Насправді це постійне капіталовкладення, контроль, правильна робота з персоналом. Це все надзвичайно складно. Взагалі, коли у жінки є самореалізація та розвиток, тоді буде щаслива уся родина.

Ви багатодітна мати – маєте трьох хлопчиків. Розкажіть, коли та як Ви почали задумуватись про першу вагітність?

Мені тоді було 27 років, але більше на цьому наполягав мій чоловік. Я погодилась і відносно швидко завагітніла. Це була бажано, але несподівано.

Яка була реакція медичного персоналу на Вашу вагітність? Чи стикались ви з упередженнями?

У медиків було дуже вузьке мислення щодо моєї вагітності, тому що я пересуваюсь кріслом колісним. Коли я прийшла з першою дитиною ставати на облік, то лікарка сказала: «А хто тобі взагалі дозволив народжувати?». Це були перші труднощі. Потім мені почали розказувати, що в лікарні немає переносних лабораторій для здачі аналізів, але я не хотіла чекати, коли їх зможуть облаштувати. Ба більше, усі три вагітності мені рекомендували переривати. Спрацьовував стереотип: немає вагітності = немає відповідальності = немає проблем. Важко знайти прогресивних медиків, тому мені довелось брати відповідальність за вагітності та здоров’я у власні руки – читала медичну літературу, форуми. Через тиждень після першої вагітності у мене з’явився тромб, мене забрали в реанімацію із загрозою для життя. Це була помилка медиків… Під час наступних вагітностей я вже пильно слідкувала за своїми аналізами.

Як на Ваше рішення відреагували близькі?

Рідні та друзі мене дуже підтримували. Деякі були шоковані третьою вагітністю, але дуже зраділи. А я сама така, що кого завгодно підбадьорю!

А як на Ваші вагітності реагують люди у соціальних мережах?

Мені дуже багато пишуть жінок з або без травм спинного мозку щодо різних питань. Я їх підтримую, надихаю та щось можу порадити.

Плануєте ще діток?

Ой, я вже не зарікаюся. Як Всесвіт вирішить, так і буде!

Ви проживаєте у Кривому Розі та з дітками відвідуєте музеї, театри, виставки. Розкажіть, наскільки доступні культурні заклади у Кривому Розі.

Це залежить від того, у якій будівлі знаходяться культурні заклади — якщо нова, то переважно доступні, але старі ні.

А яку допомогу Вам надають люди у закладах?

Більшість хапає за колеса і це проблема, бо одразу втрачається баланс та порушується особистий простір. Людям не вистачає базових знань щодо безпечної допомоги людям на кріслах колісних. Це дуже небезпечно, як для мене, так і для тих, хто допомагає.

З якими труднощами Ви стикаєтесь при пересуванні з дітьми?

Недоступність тротуарів, заїздів, пандусів, непрацюючі кнопки виклику.

Як думаєте, що варто змінити у ситуації з недоступністю?

Не відносьтесь до себе як до «інваліда». Адаптуйтесь до різних ситуацій. В нашій країні ось так: якщо ми будемо чекати ідеальних умов доступності, то в нас не буде часу, щоб жити. Наприклад, коли я їхала в пологовий будинок, то там навіть туалет був не просто недоступний, а жахливий для будь-якої людини в принципі. Але, щоб оперуватись у тих спеціалістів, я була готова стерпіти ці умови. Дехто думає, що мені допомагає держава, тому що я на колясці. Але я плачу податки, окрім того, що маю якусь соціалку.

Так от, не чекайте ідеальності, а живіть!