«Не треба закриватись від цього світу. Робіть маленькі кроки, будьте активними та це приведе до можливостей. Головне — не боятися! Ваше життя — основне, а не те, як хтось на вас подивиться і що скаже».
Сьогодні ми познайомимо вас з Juliya Resenchuk. Юлія 14 років тому отримала травму спинного мозку, яка не заважає їй бути успішною жінкою — очолювати фонд «Асоціація Інклюзивної Країни» та керувати проєктом Be QA Today.
Про те, як Юлії вдалось самореалізуватись та як вона проводить культурний відпочинок поза соціальною діяльністю, читайте у нашому матеріалі, створеному у рамках проєкту «ІнваФішки – Від дому до культури!» за підтримки Український культурний фонд.
У 2010 році я познайомилась із своїм теперішнім чоловіком. Він помітив мене на якомусь заході, де я була волонтеркою і запропонував очолити фонд «Асоціація Інклюзивної Країни», тому що попередній керівник — Євген, на жаль, помер.
Мені було дещо страшно, боялась, що не впораюсь з такою місією. Але в той час я приймала всі виклики як свій шлях, який мене до чогось веде. Як би не було страшно від рішень, я намагалась їх приймати, а не відштовхувати. В результаті це мене привело не тільки до самореалізації, але й я знайшла кохану людину. Паралельно усі сфери життя реалізовувались.
Коли я очолила фонд, я була дівчинкою без досвіду роботи. Я прийшла в організацію, де були люди, проекти і всі покладали на мене надії. Я хапалась за все! Я намагалась бути скрізь і розвивати різні аспекти. Але на той момент я не заморочувалась на рахунок якості. Мені було важливо, щоб процеси рухались. Зараз же мені хочеться, аби усе, що я роблю мало класну якість. Щоб проектами можна було пишатись, щоб вони були бездоганні. Я навчилась усе зайве відштовхувати та фокусуватись на важливому. Мій досвід показав, що коли займаєшся однією маленькою сферою, але якісно — це набагато краще, ніж розпилятись на усе.
Одного разу до мене звернулись круті люди з IT компанії — Марина Шевченко та Олександр Мединюк. Вони запропонували реалізувати ідею навчати тестувальників саме серед людей з інвалідністю, бо такій професії можна навчитись, якщо маєш бажання. Перший курс ми запустили у 2018 році, а зараз вже випустили третій набір людей.
«Мир у всьому світі» — звучить надто ідеалістично. Я розумію, що вирішуючи якусь соціальну проблему, я реалізовуюсь. Це моє, я від цього отримую кайф. Має бути своєрідний баланс, але я до цього не одразу прийшла. Спочатку я робила дуже багато альтруїстичних речей, а потім почала думати про те, як не втрачати свою енергію просто так. Почала отримувати в обмін можливості, емоції, фінанси, класних людей поряд.
Думаю, так. Тому що моя робота приносить мені задоволення. Мені подобається спілкування з людьми і особливо, коли результати моєї роботи приносять позитивні речі в життя інших. І фонд, і проекти — це саме те, чим я хочу і мені подобається займатись.
Я тоді так думала, бо в мене зіграли стереотипи, які я бачила у медіа або в фільмах. Коли хтось отримував травму внаслідок аварії, тоді одразу казали, що жінка ніколи не зможе мати дітей. А коли я почала вивчати це питання, то зрозуміла, що проблем не має бути. У нас звісно все не одразу вийшло, але слава Богу, вже зараз чекаємо на дитину. Звісно є страхи, але знаю, що життя все налагодить як треба.
Ми дуже щасливі!
Я намагаюсь відвідувати тільки доступні заходи, щоб відчувати себе спокійно. Своєрідними оазисами доступності є торгові центри, куди ми з чоловіком ходимо в кіно. Іноді можемо поїхати на фестивалі. Наприклад, я вже декілька років співпрацюю з Atlas Weekend у плані доступності. Відвідуємо і Кураж. Класно, коли люди роблять не тільки бізнес, але й вкладають у нього соціальну складову.
Так, але Пінчук доволі недоступний, там є сходи на вході, до ліфту сходинки, тому не дуже комфортно. До речі, Мистецький Арсенал — супер! Вони зробили вже давно все доступно — і туалет, і пандуси скрізь, і дівчат з інвалідністю запрошують працювати.
Якщо з людської точки зору, то толерантності. Я з командую в межах проєкту Better events намагаємось впроваджувати екологічну складову.
Починати з свого простору. Якщо кожна людина з інвалідністю буде боротись за доступність там, де він живе — за пониження, пандуси та інші аспекти, то поступово будуть зміни. Під лежачий камінь вода не тече. У нас все в’яло виконується, особливо без якоїсь боротьби, тому обов’язково треба боротись.
Починати з малого та елементарного. Якщо ви лежите на дивані, але мрієте поїхати у сусіднє місто, то почніть просто виходити на вулицю, зустрічатись з людьми поза будинком. Живіть настільки, наскільки ви можете. Я розумію, що є люди з інвалідністю з різними можливостями. Не треба закриватись від цього світу. Робіть маленькі кроки — сьогодні я встав і поприбирав у квартирі, завтра пішов прогулявся…
Коли ти бачиш світ, то до тебе будуть приходити ідеї що робити і як самореалізовуватись. Я не можу сказати, що я з самого початку хотіла очолити фонд. Я просто хотіла жити і відкрилась для життя. Почала бути більш активною і це все мене привело до можливостей. Головне — не боятися! Ваше життя — основне, а не те, як хтось на вас подивиться і що скаже. Плюнути на все і жити так, як хочете.