Самореалізація Юлії Ресенчук

Розмір тексту:

«Не треба закриватись від цього світу. Робіть маленькі кроки, будьте активними та це приведе до можливостей. Головне — не боятися! Ваше життя — основне, а не те, як хтось на вас подивиться і що скаже».

Сьогодні ми познайомимо вас з Juliya Resenchuk. Юлія 14 років тому отримала травму спинного мозку, яка не заважає їй бути успішною жінкою — очолювати фонд «Асоціація Інклюзивної Країни» та керувати проєктом Be QA Today.

Про те, як Юлії вдалось самореалізуватись та як вона проводить культурний відпочинок поза соціальною діяльністю, читайте у нашому матеріалі, створеному у рамках проєкту «ІнваФішки – Від дому до культури!» за підтримки Український культурний фонд.

Розкажи, як розпочалось твоє кар’єрне становлення?

У 2010 році я познайомилась із своїм теперішнім чоловіком. Він помітив мене на якомусь заході, де я була волонтеркою і запропонував очолити фонд «Асоціація Інклюзивної Країни», тому що попередній керівник — Євген, на жаль, помер.

Тебе одразу запросили на посаду, яка вимагає великої відповідальності. Які емоції ти відчувала?

Мені було дещо страшно, боялась, що не впораюсь з такою місією. Але в той час я приймала всі виклики як свій шлях, який мене до чогось веде. Як би не було страшно від рішень, я намагалась їх приймати, а не відштовхувати. В результаті це мене привело не тільки до самореалізації, але й я знайшла кохану людину. Паралельно усі сфери життя реалізовувались.

Розкажи про свою внутрішню еволюцію на керівній посаді.

Коли я очолила фонд, я була дівчинкою без досвіду роботи. Я прийшла в організацію, де були люди, проекти і всі покладали на мене надії. Я хапалась за все! Я намагалась бути скрізь і розвивати різні аспекти. Але на той момент я не заморочувалась на рахунок якості. Мені було важливо, щоб процеси рухались. Зараз же мені хочеться, аби усе, що я роблю мало класну якість. Щоб проектами можна було пишатись, щоб вони були бездоганні. Я навчилась усе зайве відштовхувати та фокусуватись на важливому. Мій досвід показав, що коли займаєшся однією маленькою сферою, але якісно — це набагато краще, ніж розпилятись на усе.

Окрім цього, ти створила проект Be QA Today, який допомагає людям з інвалідністю реалізувати себе в ІТ сфері. Хто допоміг у його створенні?

Одного разу до мене звернулись круті люди з IT компанії — Марина Шевченко та Олександр Мединюк. Вони запропонували реалізувати ідею навчати тестувальників саме серед людей з інвалідністю, бо такій професії можна навчитись, якщо маєш бажання. Перший курс ми запустили у 2018 році, а зараз вже випустили третій набір людей.

Існує певна установка, що люди, які займаються соціальною діяльністю роблять це на благо суспільства. Який сенс у роботу ти закладаєш?

«Мир у всьому світі» — звучить надто ідеалістично. Я розумію, що вирішуючи якусь соціальну проблему, я реалізовуюсь. Це моє, я від цього отримую кайф. Має бути своєрідний баланс, але я до цього не одразу прийшла. Спочатку я робила дуже багато альтруїстичних речей, а потім почала думати про те, як не втрачати свою енергію просто так. Почала отримувати в обмін можливості, емоції, фінанси, класних людей поряд.

У тебе є багато професійних регалій. Можеш назвати себе успішною та самореалізованою у соціальній сфері?

Думаю, так. Тому що моя робота приносить мені задоволення. Мені подобається спілкування з людьми і особливо, коли результати моєї роботи приносять позитивні речі в життя інших. І фонд, і проекти — це саме те, чим я хочу і мені подобається займатись.

Скоро ти зможеш реалізувати себе як мама. В одному із своїх інтерв’ю, ти сказала, що коли отримала травму, перша думка в голові була: я не зможу мати дітей. Якою була твоя перша думка, коли дізналась, що вагітна?

Я тоді так думала, бо в мене зіграли стереотипи, які я бачила у медіа або в фільмах. Коли хтось отримував травму внаслідок аварії, тоді одразу казали, що жінка ніколи не зможе мати дітей. А коли я почала вивчати це питання, то зрозуміла, що проблем не має бути. У нас звісно все не одразу вийшло, але слава Богу, вже зараз чекаємо на дитину. Звісно є страхи, але знаю, що життя все налагодить як треба.

Ми дуже щасливі!

Поза роботою, якому культурному відпочинку надаєш перевагу?

Я намагаюсь відвідувати тільки доступні заходи, щоб відчувати себе спокійно. Своєрідними оазисами доступності є торгові центри, куди ми з чоловіком ходимо в кіно. Іноді можемо поїхати на фестивалі. Наприклад, я вже декілька років співпрацюю з Atlas Weekend у плані доступності. Відвідуємо і Кураж. Класно, коли люди роблять не тільки бізнес, але й вкладають у нього соціальну складову.

Чи відвідуєш сучасні заклади – Pinchuk Art Centre, Довженко Центр?

Так, але Пінчук доволі недоступний, там є сходи на вході, до ліфту сходинки, тому не дуже комфортно. До речі, Мистецький Арсенал — супер! Вони зробили вже давно все доступно — і туалет, і пандуси скрізь, і дівчат з інвалідністю запрошують працювати.

Чого не вистачає культурним закладам, окрім фізичної доступності?

Якщо з людської точки зору, то толерантності. Я з командую в межах проєкту Better events намагаємось впроваджувати екологічну складову.

В Україні існує глобальна проблема недоступності інфраструктури та транспорту. Як людині з інвалідністю почати змінювати щось навколо себе на локальному рівні?

Починати з свого простору. Якщо кожна людина з інвалідністю буде боротись за доступність там, де він живе — за пониження, пандуси та інші аспекти, то поступово будуть зміни. Під лежачий камінь вода не тече. У нас все в’яло виконується, особливо без якоїсь боротьби, тому обов’язково треба боротись.

Наостанок, можеш порадити, як людям, які отримали різні травми почати переносити мрії в дії?

Починати з малого та елементарного. Якщо ви лежите на дивані, але мрієте поїхати у сусіднє місто, то почніть просто виходити на вулицю, зустрічатись з людьми поза будинком. Живіть настільки, наскільки ви можете. Я розумію, що є люди з інвалідністю з різними можливостями. Не треба закриватись від цього світу. Робіть маленькі кроки — сьогодні я встав і поприбирав у квартирі, завтра пішов прогулявся…

Коли ти бачиш світ, то до тебе будуть приходити ідеї що робити і як самореалізовуватись. Я не можу сказати, що я з самого початку хотіла очолити фонд. Я просто хотіла жити і відкрилась для життя. Почала бути більш активною і це все мене привело до можливостей. Головне — не боятися! Ваше життя — основне, а не те, як хтось на вас подивиться і що скаже. Плюнути на все і жити так, як хочете.