Самореалізація Юрій Понькін

Розмір тексту:

«Зламаний хребет не зламав життя, воно рухається далі».

Сьогодні ми познайомимо вас із засновником громадської організації РУХ БЕЗ МЕЖ — Юрій Понькін. Про те, як Юрію вдалось змінити доступність Кривого Рогу та самореалізуватись після травми читайте у матеріалі, створеному в рамках проєкту «ІнваФішки — Від дому до культури!» за підтримки Український культурний фонд.

Ви громадський активіст, який постійно ініціює петиції, організовує флешмоби та керує громадською організацією. Розкажіть, як у вашому житті з’явився активізм.

Все життя я був, з одного боку, скромним, а з іншого — рідко міг змовчати, коли бачив якусь несправедливість. Я став активістом після отримання травми, коли вперше вийшов на вулицю, сидячи на колясці. Тоді я побачив неможливість самостійного пересування, розбиті тротуари, постійно випираючі бордюри та сходи. Все це накипало всередині. На той час в мене не було ні комп’ютеру, ні інтернету, тому я почав у паперовому вигляді писати звернення та скарги щодо бар’єрності. Зазвичай, відповідями були відмовки або відписки, але коли бачив хоч якісь результати, мій активізм підпитувався сам собою, в мене навіть з’являвся адреналін до цього.

Розкажіть детально про досвід комунікації з місцевою владою.

Перші кроки — звернення до органів місцевого самоврядування та представників малого чи великого бізнесу. Державні службовці більше обмеженні якимось клопотаннями, але вони йдуть на зустріч. Якось ми заявили про себе, розбивши бордюри молотками, це було радикально, але ми добились ремонту та заниження. Бізнес просто сміливіше робить кроки. Наприклад, якось до нас звернувся один ТРЦ, у якому неправильно стояли поручні, ми їх проконсультували і вони переробили все наново. Коли я отримував відписки від якогось магазину щодо доступності, просто йшов у цей заклад та віч-на-віч говорив з власником. Це виявилось ефективніше. Просто прийти та сказати: «Я твій потенційний клієнт, хотів би користуватись вашим магазином, таких як я на нашому районі дуже багато, зрозумійте мене правильно…». І дуже часто люди відгукувалися, йшли на зустріч, робили пандуси. Потрібно просто налагоджувати зв’язки, інколи хайпувати в соціальних мережах, писати скарги, все працює, головне, не мовчати і запускати процес!

В який момент вирішили створити власну організацію?

Два роки тому я дійшов до того рівня, коли став для себе сильнішим. Це помітили мої друзі, знайомі, які і підштовхнули до створення громадської організації. Вони сказали: «Давай, не бійся, ми допоможемо зробити перші кроки, дамо юридичні консультації».

Як зібрали команду однодумців?

Тоді мені лишалось схилити на свій бік друзів з інвалідністю. Це, до речі, було найважчим. Ти можеш бути активним, але пліч-о-ліч мають бути однодумці. Першим, кому я озвучив ідею громадської організації, був мій друг Олександр Хоміч. Він також пересувається кріслом колісним, але в нього працюють руки, тому він у буквальному сенсі став моєю правою рукою та опорою. Ми двоє співзасновників з інвалідністю, але ще з нами працює студентка Марія Пунтус. Потім поступово долучались знайомі. Взагалі, мене дуже надихає, що люди, з якими я працюю абсолютно незалежні, хороші та щирі.

Які проєкти реалізовуєте в «Рух без меж»?

Минулого року ми провели панельну дискусію, на якій намагались поширити меседж людяності, нормальності, незалежності, а потім вже інвалідності людей. Тоді було дуже багато ЗМІ, яких це зацікавило. Також, робили семінари щодо доступності. А нещодавно створили соціальний проєкт «9 життів», щоб люди з інвалідністю побачили реальність життя, досягнень та успіхів. Знаєте, кожна людина за роки існування переживає не одне життя. У мене зараз версія Понькін 3.0., раніше це був молодий Юра, потім травма все перевернула з голови дригом, а зараз — серйозна людина, яка поглядає в бік місцевого самоврядування. Ідея проєкту виникла після розмови з подругою, яка займається фотографією. Ми вирішили створити гарні світлини людей з інвалідністю, але додати до них проблематики. Спортсменку фотографували на фоні роздовбаного стадіону «Металург»… У проєкту було кілька напрямків: публікація інтерв’ю в соціальних мережах, проведення фотовиставки в ТРЦ та розміщення світлин на біл-бордах.

Який був фідбек?

Велике зацікавлення та приємні відгуки були від людей без інвалідності. Ми не показували якусь ущербність, навпаки, це гарні люди, які в своїх інтерв’ю розкрили оптимізм та власні перемоги. Вийшло дуже душевно.

Поділіться власними інсайтами щодо активізму.

Саме просте — виходити із своєї мушлі. Дуже великий відсоток людей з інвалідністю замикається в собі, депресує, можливо, через невпевненість в собі сидять вдома. Треба перебороти страх виходу на вулицю. В середовищі людей з’являться нові знайомства, почнете відвідувати культурні або спортивні заходи. Це все наповнює життя сенсами. Після отримання травми я рік пролежав, це настільки мені набридло. Коли я отримав власний пандус, я почав завжди виходити на вулицю, концерти, семінари. Це круто, я зараз відчуваю бажання та сенс життя. Зламаний хребет не зламав життя, воно рухається далі. Якщо говорити про діяльність організації, варто не мовчати, вчити законодавство, будівельні норми, а потім ними оперувати. Це займає якийсь час, але, в цілому, нічого складного. Я дуже вдячний нашим місцевим та київським активістам, які підтримували.

Плануєте розвивати діяльність організації в культурному напрямку?

Цілеспрямовано ні. У нас є чітке розуміння, що в місті погані всі аспекти. Ми почали з доступності, бо людина повинна мати можливість вийти з дому, дійти до зупинки та поїхати в потрібному напрямку. Далі — культура та спорт. Будемо рухатись в цьому. Із спортом все дуже сумно навіть для людей без інвалідності. Немає ні секцій, ні пристосованих об’єктів для занять людям з інвалідністю. А ще є медицина…

Які існують культурні ініціативи в Кривому Розі?

В цілому ситуація доволі нехороша. В місті небагато кінотеатрів і всі вони практично не доступні, не відповідають нормам. Час від часу проводяться культурні заходи від інших організацій, але вони одноразові — на 3 грудня або День захисту дітей. Чогось комплексного немає. Існує інклюзивний театр Шелтер+, у якому створюють вистави люди з різними формами інвалідності і без, є навіть професійний актор. Нещодавно я долучився до їх роботи у якості консультанта. Вони хочуть створити додаток до вистави, щоб люди відчули себе в ранзі людей з інвалідністю. Це буде дуже цікаво.

Які маєте цілі щодо особистісного розвитку?

Я ніколи не ставив собі завеликих планів та цілей. Поки цінуєш своє життя і розумієш, навіщо живеш, життя рухається, а ти поступово отримуєш втілення мрій. Я з дитинства мріяв політати на літаку. Цієї весни я здійснив декілька своїх бажань. Я придбав путівку і сам полетів в Єгипет. Я зрозумів, що можу собі це дозволити, до того ж була можливість. Відчув себе надзвичайно щасливим! Треба жити, посміхатись. Ти не прийдеш до цього за рік-два. Були погані моменти, коли я раз на місяць виходив погуляти – це був жах. Я дуже швидко зрозумів, що все, я вже пересуваюсь на колясці і прийняв свою інвалідність. Були депресії, алкогольні занурення. Можливо в мене зараз не все добре, бо немає дружини та дітей. Але я не парюсь з цього приводу. Всьому свій час. Життя прекрасне, яким би поганим воно не було.

Що додало кайфу вашому життю?

Працевлаштування. Жити на одну пенсію не дуже весело. Постійно рахуєш копійки, щоб дожити до наступної пенсії. Коли я працевлаштувався в інтернет-магазині, отримав вагомий додаток до пенсії. Завдяки роботі можу дозволити собі той же самий Єгипет або відвідати кафе. Це дає свободу та впевненість у завтрашньому дні. Карантин показав, що люди можуть працювати вдома, сподіваюсь, це дасть поштовх для роботодавців звернути увагу на людей з інвалідністю, які можуть та хочуть працювати.

Вважаєте себе самореалізованим?

Я відчуваю, що в мене не достатньо знань, а саморозвиток це передбачає. Досягши чогось в певному руслі, не варто зупинятись. Зараз я маю те, про що кілька років тому навіть не думав. Моя тема мені дуже цікава, але мені є куди рости, багато чого ще не зроблено, чогось самому треба навчитись і зрозуміти. Мені тільки 41, самовдосконалюватись ще огого!