Яким має бути сучасний музей?

«Аксіома, яка не потребує доведення: музей має бути інклюзивним, отже – постійно розвивати доступність», — стверджує заступниця генерального директора Музей Ханенків. The Khanenko Museum, Ганна Рудик. Ми поговорили з Ганною, аби дізнатись досвід інтеграції людей з інвалідністю в музейний простір, де зберігається найбільше в Україні зібрання світового мистецтва.

🔹Яка в музею політика інклюзивності?

Політика дуже сувора. Ми вимагаємо від себе максимально вкладатись у всеможливу доступність музею. Ми трактуємо інклюзію ширше, ніж, скажімо, доступність лише для людей з інвалідністю.
Для нас важливо, щоб музей був відкритим та доступним простором і для батьків з маленькими дітьми, і соціально незахищених людей.
Коли я почала займатись музейною інклюзією, деякі колеги взагалі не розуміли, навіщо це потрібно. Не вважали цей напрям завданням і основною роботою музею. Зараз ставлення українських музейників дуже змінилось. Більшість з колег згодні, що інклюзивний підхід, інклюзивні програми, доступність – обов’язкові риси сучасного музею. Що музей не реалізується в своїй місії як соціальний ресурс і як культурна інституція до тих пір, поки не працює над забезпеченням рівного доступу, не діє проактивно в напрямку інклюзії. Адже музей, який не докладає спеціальних зусиль до включення тих чи інших відчужених груп, це музей, який працює лише для обраних, тим самим підтримуючи і консервуючи соціальну нерівність та дискримінацію.

🔹Розкажіть детальніше про включення людей з інвалідністю.

Я вважаю, що ми, працівники музеїв, є відповідальними перед тими людьми, з якими живемо в один історичний час. Відповідальні за їхній доступ до ресурсів нашого музею. Тому ми не маємо ніякого права відкладати питання інклюзії і доступності на потім. Зокрема, для людей з інвалідністю. Доступ потрібно надавати, забезпечувати, створювати зараз. У Музеї Ханенків ми намагаємось зробити все можливе, щоб задовольнити кожен запит від аудиторій з інвалідністю. Хоча нам і бракує кадрового ресурсу, щоб активно працювати на пошук та досягнення нових груп, ми робимо все, що можемо в плані саморозвитку та вдосконалення наших підходів і програм під конкретні запити людей і часу. Наприклад, сьогодні ми маємо постійну інклюзивну програму «Музейхане» для родин з дітьми, які мають складнощі у навчанні і комунікації, когнітивні чи сенсорні порушення. Ця програма побудована на досвіді попередніх проєктів для людей з інтелектуальними порушеннями. Адже рано чи пізно людина втрачає своїх батьків. Для людини з порушеннями інтелекту це не лише горе, але й небезпека опинитися сам на сам зі складними, часто непосильними для неї завданнями життя в суспільстві. Такій людині потрібне надійне коло підтримки з однолітків – для спілкування та допомоги у прийнятті правильних рішень. Спробою розв’язати цю проблему став проект спілкування в музеї людей з інвалідністю та волонтерок проєкту, студенток соціальних напрямків з університетів Грінченка та Драгоманова. Спільний розгляд творів мистецтва та відкрите обговорення тем, близьких усім людям – шлях до знайомства, зближення, дружби. Мистецтво і музей тут є інструментами налагодження та розвитку міжособистих зв’язків, стосунків турботи і підтримки, в ідеалі – пожиттєвих. Музеї дуже добре надаються до таких завдань, адже вони загалом націлені на комфорт і позитивний досвід перебування та спілкування. Звісно, для роботи з людьми, які мають порушення інтелекту, загальних принципів замало, ми маємо володіти спеціальними навичками: легкою (спрощеною) мовою, усною та письмовою, інструментами проведення інклюзивних екскурсії та занять.

Також, музей пропонує постійні програми для людей із порушеннями зору. Катерина Гоцало, освітянка музею, вже декілька років професіоналізується у цьому напрямку. Вона застосовує універсальні методики роботи з незрячими людьми або слабкозорими людьми, наприклад, аудіодискрипцію – точний, лаконічний та ефективний опис візуальних об’єктів, просторів музею та творів мистецтва. Звісно, ми максимально розширюємо й сенсорний, тактильний досвід людини з порушеннями зору. Для цього ми створили тактильну копію одного з найцікавіших предметів європейської колекції, профільного портрета жінки 15 століття.

Там, де це можливо з міркувань збереження, ми запрошуємо людей з інвалідністю доторкнутися, скажімо, до елементів реконструкції інтер’єрів музею, а також, зажди якнайширше застосовуємо різного плану допоміжні матеріали.
З людьми з порушенням слуху ми працюємо із залученими перекладачами жестової мови. В роботі з такими групами ми також застосовуємо принципи легкої мови – говоримо максимально просто, щоб це можна було точно й зрозуміло перекласти. Велику увагу в спілкуванні з нечуючими або слабкочуючими відвідувач/ками ми приділяємо почуттям і відчуттям. Суперважливість емоційного аспекту для цієї аудиторії нам відкрила одна з фахівчинь, яка працювала в музеї волонтеркою, за що ми їй дуже вдячні.
Комфорт і доступність музею для людей з порушеннями опорно-рухового апарату залишаються поки найбільшим викликом для Музею Ханенків. Будівлі музею є пам’ятками історії та архітектури, що абсолютно виключає пряме втручання в їхні конструкцію та вигляд.

Водночас, досвід зарубіжних країн свідчить, що можливі різні способи зробити історичні будівлі доступними або принаймні кардинально збільшити доступність. Я гадаю, ідеальним алгоритмом вирішення проблеми став би міжнародний конкурс проектів адаптації в аспекті доступності садиби Ханенків та дому Сахновських (будинок по Терещенківській 17, де розміщується експозиція мистецтва Азії). Та поки що ми намагаємося зробити те, що в наших силах. Наприклад, є план реконструкції двох вбиралень у домі Ханенків задля створення у цьому просторі однієї – інклюзивної. Що ж до доступу до експозицій для людей на кріслах колісних, то поки ми забезпечуємо його вручну. Плануємо волонтерів чи залучаємо технічних та наукових працівників музею для підйому людей на 2 поверх музею. Для маленьких дітей з порушеннями моторики ми пропонуємо дитячі візки. Тут важливо розуміти ще такий аспект: якщо людина на кріслі колісному має збережений інтелект, то ми працюємо лише з фізичними бар’єрами.

Якщо ж є супутні інтелектуальні чи сенсорні порушення, ми використовуємо усі потрібні додаткові інструменти: легку мову, допоміжні методичні матеріали, інші формати і сценарії зустрічі. Також, я хочу окремо акцентувати увагу на людях супроводу – тих, з ким люди з інвалідністю приходять до музею. Це окрема й надзвичайно важлива аудиторія музею, адже від ресурсності цих людей напряму залежить щоденна якість життя людей з інвалідністю. Тому під час роботи з групою ми обов’язково залучаємо до спілкування і компаньйонів, враховуємо їхні персональні інтереси, потреби, віддаємо їм данину уваги і поваги.

Продовження матеріалу — незабаром✨
Інтерв`ю проведено в рамках проєкту «ІнваФішки — Від дому до культури!» за підтримки Український культурний фонд.